See other templatesSee other templates
Menu
Ви тут: ЛіцейІсторія ліцеюГордість нашого ліцею

Гордість нашого ліцею

 

                                                            КИРИЧЕНКО НІНА ОЛЕКСАНДРІВНА
                                                          учитель української мови і літератури
                                                                 Герой  Соціалістичної Праці
 
 
                                                          
 
 

Ніна Олександрівна Кириченко народилася в Межівському районі, що на Дніпропетровщині, в селі Веселому 20 січня 1930 року. Зараз уже й не пам'ятають, звідки пішла його назва, але люди тут – справді веселі, працьовиті та ще й на дотепи щедрі. Будь-якої пори року, надто навесні, коли густі вишневі садки вкриваються білопінням дружного квіту, над широкими вулицями безкраїми полями лине дзвінка пісня. Народившись у якомусь закутку великого села, вона, мов хвиля морського прибою, повільно й велично котиться над чепурними оселями веселівських хлібодарів. У тій пісні народній злилися воєдино козацька відвага й дівоча туга за милим, що не повернувся з далекого походу; безрадісне животіння закріпачених селян за часів царату й урочистий гімн вільній творчій праці їхніх нащадків. І та пісня, разом із бабусиними й материними казками, з цікавими оповідями першої вчительки виколисувала в ніжній, чутливій душі малої Ніни любов до образного слова, до невичерпних глибин рідної мови. Звичайно, тоді вона ще не могла завбачити, що через десяток років вона стане вчителькою, щедро віддаватиме дітям те, чого навчилася й досі вчиться сама. Звичною була для Ніни, як і багатьох сільських дівчаток, робота. Допомігши матері, ланковій Варварі Михайлівні, впоратися в хаті чи на городі, дівчинка схилялася над книжками, які приносив із бібліотеки охочий до читання батько. Так у життя майбутнього педагога входили книжка і праця, почуття обов'язку та відповідальності за доручену справу.
Батько Ніни Олександрівни, Олександр Тихонович Костиря, працював теслярем. Пам'ятають, що це саме йому доручали всі найвідповідальніші роботи. Дочка як сьогодні бачить: іде батько через шкільне подвір'я, в одній кишені газета, а в іншій – грудочка цукру. Пригощав дітвору, любив дітвору, любив життя. Матір майбутньої героїні звали Варварою. Дівоче прізвище Зеркаль. З Іванівки...
Що найбільше пам'ятає Ніна Олександрівна з дитинства? - Це як бомба у 1943-ому вцілила у їхню хату. Вони перейшли жити до дідуся й бабусі, а наступного дня пішли подивитися, що ж лишилося від рідної оселі. Лежала гора цегли, черепиці битої і дерева. Осколками вбило улюблену корівку, котра була прив'язана в садку, побило багатьох курей на дворі, зрізало осколками дерева, на яких висіли спілі сливи. Розпач і жах охопили дітей: немає хати і корови-годувальниці - нічого не залишилося. Залишилися мама і четверо дітей. Ще пам'ятає вона, як мати їздила розшукувати батька під Маріуполем, бо під час окупації по селу пройшла чутка, що багато наших земляків потрапили в полон, їх утримують у концтаборі під Маріуполем. А зима була люта, сичали морози. Жінки їхали разом з одним візником, і у них замерзали сльози. "Бачимо, - розказувала стара Варка, - дрова, що складені штабелями, укрив сніг. Як ближче під'їхали – волосся стало дибки: то мертві солдати – наші солдати - так були складені посеред поля". Не знайшла мати солдата Костирю в тих штабелях. Сама піднімала на ноги дітей.
Часто перед очима зринає спогад: під час окупації іноді у ясний день десь високо-високо починав гудіти літак, і з тієї високості летіли якісь дивні птахи. Летіли, довго кружляючи, а потім тихо падали на землю. Це були листівки, в яких була правда про нашу армію, про події на фронтах. Люди радісно читали і пошепки розповідали один одному, знали: наші вистоять.
Як же стала вчителькою Ніна Олександрівна? Після семирічки у Веселому (це 1946 рік) пішла дівчина вчитися Дніпродзержинське педучилище. Закінчила його, одержала призначення на посаду вчителя української мови та літератури в СШ № 19, де й працювала 25 років. Працювала й училася далі. У 1954 році закінчила Нікопольський учительський інститут. У 1959 – Кіровоградський педагогічний інститут. Була делегатом Всесоюзного з'їзду вчителів (1978 р.), на якому їй і вручили золоту медаль "Серп і Молот" та орден Леніна – обов'язкові відзнаки при присвоєнні звання Героя Соціалістичної Праці. До цього нагороджувалася ще медаллю, орденом Трудового Червоного Прапора, одержала звання "Відмінник народної освіти". Всього відпрацювала в школах (№ 19, № 9) Нікополя 47 років. Якщо додати до них і час навчання, то це ж ... 51 рік віддала освіті.
Багато? На два повних трудових стажі для чоловіків вистачає. І яких ?! Віктор Коваленко у книзі "Працею звеличені", розповідаючи про вчительку Ніну Олександрівну, примітив, що їй пощастило.
Школу, в яку вона прийшла, очолював вірний послідовник А.С. Макаренка – Федосій Григорович Бабенко. Цей директор "... шукав з-поміж учителів помічників-однодумців. У ті післявоєнні роки вчителів узагалі не вистачало...Не вистачало підручників, зошитів, а про научне приладдя – годі й думати. Якщо й було – то тільки саморобне. на талант покладався директор, на серце з любов'ю до дітей..."
Таке серце мала Ніна Олександрівна. Велике й щедре. Воно і привело її у великі майстри.
Нещодавно СЗШ № 19, в якій Ніна Олександрівна працювала з 1950 року, відзначала своє 75-річчя. Вчителька завжди з радістю і вдячністю буває в цій чудовій школі, її ровесниці, яка не старіє з роками, а навіть молодшає. У 1975 році будівельники здали в експлуатацію СШ № 9. Ніні Олександрівні запропонували перейти працювати сюди для зміцнення колективу. Їй дали квартиру поруч зі школою. Тоді це була околиця міста, пустир, смітники, невеличкі хатки, обгороджені старенькими тинами. Як добре, що в цей незатишний край прийшли будівельники та знищили вщент королівство будяків. І будинки зросли, і змінився пейзаж, тепер виросла школа.
Ніна Олександрівна згадує про повні творчого горіння роки праці в 9 школі: "Пам'ятаючи вказівку великого педагога А. Макаренка про те, що ми, вчителі, відповідальні за все, в тому числі, якими сім'янинами будуть наші вихованці, школа особливого значення надавала підготовці молоді до сімейного життя. Силами первинного товариства "Знання" для учнів 9-10 класів читалися лекції з циклу "Сім'я і щастя, обов'язок, відповідальність." Ми намагалися переконати учнів, що сім'я - це первинна клітина, з якої складається наша держава. Видатний педагог В.О. Сухомлинський зазначав: "Хай на все життя запам'ятають наші вихованці, що від характеру стосунків чоловіка і жінки до шлюбу, від того наскільки має перевагу в їх стосунках духовно-психологічний, морально-етичний елемент, залежить моральна чистота всього їхнього життя." З лекціями на тему дівочої цнотливості й чоловічої гідності перед старшокласниками виступали не тільки вчителі, а й лікарі, й соціологи. Дітям розповідали, що таке сімейне життя, як переплітаються в ньому духовне й матеріальне начало. Старе прислів'я "Хоч хліб з водою, аби , милий, з тобою" в наші часи неприйнятне. Ми вчили учнів, щоб раніше, ніж думати про сім'ю, вони оволоділи спеціальністю, одержували заробіток, стали на власні ноги. Часто такі лекції супроводжувалися фільмами цієї тематики. Ряд фільмів, наприклад, "Молода дружина" учні обговорювали, висловлювали думки про героїв".
На 25-річчя школи в 2000 році Ніна Олександрівна написала повні любові та вдячності поетичні рядки:

 

Нашій школі уже 25!
Не багато це наче й не мало.
І пройшла за цей час вона шлях,
І вершин досягла, що б там всі не казали.
Пам'ятаю пустир, поруч яр, смітники,
Бо була це околиця міста...
Невеличкі хатки і похилі тинки,
Отакий був пейзаж урочистий.
Та ось Ганчев прийшов в цей незатишний рай,
Знищив він будяків королівство.
І будинки зросли, і змінився цей край,
Потім виросла школа в цім місті.
Все життя в школі я працювала,
Уві сні бачу школу, дітей,
Ніби я все спішу, не встигаю
На урок свій приймати гостей.
А гостей тих було багатенько
І з району, і з міст – звідусіль.
ми давали уроки, нас в області знали
І летіли до нас навесні й в заметіль.
Все зробили своїми руками:
Інтер'єр кабінетів, наочність, картки.
Раз на місяць батькам звітували,
Що зробили і ми, і оті дітлахи.
Вечорниці, спектаклі, концерти
Готували усі наші класи
А екскурсій, походів щочверті
Ми проводили безліч прекрасних.
Так творили традиції школи
Всі, хто в ній працював і навчався.
З шкільних стін вийшли справжнії люди
Ми їм вдячні за те, що знайшли
Все, що людям потрібнеє буде,
Що в житті далі нас ви пішли.
Поздоровити всіх з ювілеєм
Школи рідної, хочемо ми,
Ви ж шукайте нові все ідеї,
Котрі стануть Прогресу крильми.
Школо рідна, тобі 25!
Молода ти, красива, зелена.
Пам'ять вірную я збережу,
Ти була справжнім другом у мене.
Всім бажаєм здоров'я й наснаги,
Будівничим нового життя.
До ста років живіть і не знайте зневаги,
Твердо йдіть у своє майбуття.

 

 

Найчастіше в пам'яті Ніни Олександрівни спливає 1950 рік, коли вона вперше переступила поріг школи та почала самостійне вчительське життя. З півмісяця до початку навчального року вона прибула в Нікополь, де їй усе було незнайоме. У міському відділі освіти запропонували ближчу школу, бо СШ № 19, куди одержала призначення в обласному відділі, була далеко, але молода вчителька не погодилася: якщо буде добре, то добре, а якщо погано, то не сама вибрала. І добре, що пішла саме в цю школу: там працювали прекрасні люди. З самого початку Ніна Олександрівна знайшла спільну мову з дітьми, чи тому, що була молода, діти тяглися до неї, чи тому, що сама линула до них; дуже хотілося кожному учневі зробить щось хороше. Це був 1950-й рік, лише 5 років тому закінчилася Велика Вітчизняна війна, діти були бідно вдягнені, але добрі, ласкаві. Сиділи за столами-триногами на саморобних лавках, бо парти фашисти попалили. Деякі діти недоїдали, бо в багатьох загинули батьки, як і мій тато, і вони, схилившись на стіл, на уроці засинали. Я намагалася їх не чіпати, і діти це розуміли. Учні полюбили писати творчі роботи.
Учень четвертого класу Вітя Миколаєнко, пишучи твір про маму, запитав:" А можна про маму сказати віршем?" і почувши схвальну відповідь, встав і заспівав цей "вірш":
Очи чёрные, очи жгучие ,
Очи страстные и могучие.
Вчителька усміхнулася, а діти так сміялися, що падали на парти. Вітя теж усміхався: "Мені ця пісня подобалася, і я дуже любив свою маму".
Учень восьмого класу Штанько Владлен:" Я не вмів виразно читати напам'ять. Одного разу, прочитавши напам'ять уривок із поеми Т. Г. Шевченка "Сон" і одержавши четвірку, обурився: "Я ж не помилявся". Вчителька запросила на урок п'ятикласника, який чудово декламував. Діти слухали з зачудуванням хлопчика. А коли він закінчив, почулися оплески. Я зрозумів, що моя відповідь не заслуговує п'ятірки".
Мабуть тому, що Ніна Олександрівна була молода, недавно сама була дитиною, вона мала якісь духовні зв'язки з вихованцями, тому душі їхні не були, як кажуть, "застебнуті на всі гудзики" і для неї були відкриті... Вона в них бачила не своїх противників, а союзників, і стіл учительський, за яким вона сиділа, був для них не "осадною фортецею", котру "противники" брали мором, а столом друга, старшого і мудрішого, котрий тебе зрозуміє, порадить, поспівчуває. Ніна Олександрівна вважає, що учитель, вихователь повинен бути не тільки чуйним, уважним, а й уміти розібратися в поглядах кожної людини на свій власний духовний світ, адже без поваги до себе не буде ні моральної чистоти, ні духовного багатства особистості. Ніна Олександрівна завжди бачила в кожній дитині світлу та чисту душу.
Згадує про далекий випадок зі свого дитинства учень Андрій Радченко: "Вивчали вірш І.Я. Франка "Каменярі". Діти читали напам'ять, а я не вивчив. Вчителька не розсердилася на мене, і я зрозумів, що вона пробачила мені. Коли я вдруге не вивчив, вчителька поставила мені двійку, але я не вивчив і втретє. В журналі з'явилась ще одна двійка. Коли я вчетверте сказав учительці, що не вивчив, вона відповіла: "Молодець, Андрійку, ставлю тобі заслужену п'ятірку. Учні, які сиділи за першою партою, повідомили, що вчителька справді поставила в клітинку журналу проти мого прізвища п'ятірку. Це був поворот у моєму ставленні до вивчення віршів. Мене палив сором. Уранці я чекав учительку перед входом у школу. Підійшовши до неї, я попросив, щоб вислухала мене і почав читати вірш. Учителька схвально відгукнулася про моє читання. Я з полегшенням сказав: "Ви незаслужено поставили мені п'ятірку, а тепер усе справедливо". Я побачив в очах учительки радість, принесену моїм правильним кроком".
Ніна Олександрівна - особистість творча, з притаманним лише їй педагогічним стилем, високою вимогливістю до себе й прагненням до самовдосконалення, з гарячим серцем і високою духовною культурою. Таким учителям, які в постійному творчому пошуку, віддані своїй справі, щирі й вимогливі, діти завжди відповідають взаємністю, і тому головне своє завдання – сформувати в учнів позитивне ставлення до навчальної праці – вона виконала успішно.
Ніна Олександрівна вміло проводила кожний свій урок. Рівень знань вчителя високий, та, незважаючи на це, вона постійно вчилася, щоб глибоко знати свій предмет як першооснову успішного викладання. Сьогодні у своєму арсеналі вона має багато педагогічних знахідок цікавих методів і форм у навчанні й вихованні дітей які запозичають у неї молоді вчителі Нікопольщини. У вчителя особливий дар – перетворювати звичайне в незвичайне. Їй удавалося з перших хвилин уроку захопити учнів, повести їх у дивовижний світ української мови. Вона будувала своє спілкування з дітьми виключно на позитивних емоціях.
Викладання української мови та літератури стало для Ніни Олександрівни справжньою творчою лабораторією, в якій вона натхненно виплекала власну науково-педагогічну систему. У вчительки велике "зібрання" поурочних конспектів з мови та літератури, в яких детально розроблені уроки мотивації та вивчення нового матеріалу, розширення і поглиблення знань, формування практичних умінь та навичок, систематизації, узагальнення, контролю та корекції знань. Рівень її компетентності, професійної майстерності здатний здивувати, захопити, запалити навіть найбайдужішу людину.
Сьогодні в СЗШ № 9 працюють вчителі, які мали щастя пліч-о-пліч йти з Ніною Олександрівною нелегкою вчительською дорогою.
Надія Павлівна Ревенок, учитель зарубіжної літератури: "Ніна Олександрівна вміла володіти увагою класу. Висока культура мови, зв'зок теорії з практикою, універсальна ерудиція, незаперечна сила логіки – риси майстерності моєї колеги. Врахування психології учня в процесі діяльності на уроці визначало почерк цього талановитого педагога під час відбору методів і прийомів навчання, дидактичного й наочного матеріалів, логічної організації уроку й чергування його етапів. Принципова, вимоглива до себе й до оточуючих. Я вважаю, що вся її педагогічна праця – взірець дисциплінованості, відданості справі навчання й виховання".
Страдомська Зінаїда Григорівна, вчитель української мови та літератури: "З учителями в Ніни Олександрівни склалися ділові взаємовідносини, а дітей захоплювала в ній висока кваліфікація, душевність, постійна готовність до роботи, невичерпний оптимізм. Старшокласники нетерпляче чекали її уроків, на яких можна було показати широкий діапазон знань та відстоювати власну думку з того чи іншого питання. На уроках завжди працював увесь клас, проявлялося тісне співробітництво вчителя з учнями, встановлювалися довірливі стосунки між ними, бо вчителька завжди порекомендує додаткову літературу, порадить і допоможе. Щоб виявити світогляд старшокласників та допомогти їм навчитися творчо мислити, вчителька проводила міні-роздуми, відгуки, твори різних стилів. Вона завжди ставилася до дітей толерантно, не допускала конфліктних ситуацій, знаходила спільну мову з психологозапущеними дітьми, велику увагу приділяла обдарованим учням.
Шевченко Діана Іванівна, вчитель фізичної культури: "З теплотою згадую позакласну роботу, яка проводилася в школі Ніною Олександрівною. Стали традицією Шевченківські вечори. А на шкільній сцені не раз оживали герої творів Т.Г. Шевченка, Лесі Українки у виконанні її учнів. Уроки вчительки не сумісні з сірістю, поверховістю, байдужістю. Ніна Олександрівна не тільки знавець свого предмету, а й небуденна, творча особистість, тонкий психолог, здатний відчувати і розуміти настрій класу. Вона - майстер, котрий умів і любив творити варіанти уроків, відповідні уроки до рівня інтелектуального й емоційного рівня учнівського колективу. Ніна Олександрівна надзвичайно легка в спілкуванні, щира, доброзичлива, чуйна".
Сьогодні, оглядаючись на пройдений багаторічний шлях педагогічної діяльності, Ніна Олександрівна задає собі запитання: "Що було найважливішим у твоєму житті ?". І відповідає, не вагаючись: "Любов до дітей". Коли подумки проходить усі 47 років, то перед очима встають веселі й жартівливі, скромні й непокірні хлопчики й дівчатка, допитливі й наполегливі юнаки та дівчата, ініціативні, щирі, доброзичливі. Своїх учнів учителька оточувала материнською любов'ю і ласкою, глибокою повагою, порадами, дружніми словами підтримки й справедливої вимогливості. І ще - розуміла їх дитячий та юнацький світ, уміла делікатно втрутитися в нього, допомогти. Старовинна клятва лікарів говорить: "Світячи іншим, згоряй". Випромінене світло знань Ніни Олександрівни, її тепло сторицею повернули вихованці, пішовши в життя збагаченими розумінням обов'язку, моральної краси та краси вірності, розумінням того, що праця – це творчість, що кожен може стати творцем усього прекрасного. Бачачи успіхи своїх вихованців – робітників, лікарів, учителів, інженерів, працівників побуту - Ніна Олександрівна приходить до висновку, що праця вчительська не пройшла марно, бо успіхи її множать учні.

 

 

 

 

 

 

 

Меню

Menu

Карта сайта

Menu
Go to top